Отець Сергій Захарченко народився в Чернігові. Згодом, відчувши покликання, поїхав вчитись до Польщі, обравши для себе Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної. Зараз він є директором католицького медіа-центру і телебачення віковічного слова EWTN Україна. Через свою діяльність він евангелізує людей та поширює всю красу ти глибину християнства. А про свій шлях отець розповів у короткому інтерв’ю:
Слава Ісусу Христу!
Навіки слави!
Отче, розкажіть нам детальніше, як ви потрапили до цього згромадження і чому саме його обрали? Як починалося ваше служіння?
Я, коли мені задають таке питання, завжди повторюю одну річ. Я став Місіонером
Облатом тому, що найбільше я знав Облатів. Я родом із Чернігова. Місто нараховує
300 тисяч мешканців і на ці 300 тисяч мешканців є лише одна римсько-католицька
парафія. І більше того, ще до певного часу, на всю Чернігівську область працювали
лише Місіонери Облати. Тому я так і говорю, що став Місіонером Облатом тому, що
найбільше знав їх. Хоча я думав про те, щоб вступити до францисканців. Коли ходив в
паломництво, то дивився, як вони себе поводять, їхнє вбрання. Їхній стиль буття мені подобався. Але потім я все ж таки придивився ще раз і вирішив вступити до Облатів.
Розкажіть, як так сталося, що ви опинились на телебаченні, а тепер стали його директором? Чи хотіли ви цього, чи ви пропонували свою кандидатуру, чи вам просто сказали, що так має бути?
Це вже другий раз я потрапляю на телебачення. І що цікаво, у нас вже з’являються
жарти. Думаю, що не тільки зі мною, але й з іншими, коли наспівуємо цю пісню –
«Двічі в одну річку не ввійдеш». І зараз відповідь одна. Ввійдеш. Перший раз я
потрапив на телебачення в 2011 році. Тоді це ще був Католицький Медіа – Центр. Це
був початок католицького телебачення в Україні. Я працював в Полтаві. Настоятель о.
Радослав Змітрович, зараз він вже є єпископом, звернувся до мене і сказав: «Слухай,
є така медійна місія, яку розпочинаємо. І було б добре, якби ти пішов туди». 8 грудня
2011 року розпочалася робота телебачення. Ми тоді працювали втрьох. Отець Павло
Вишковський, Олександр Зелінський і я. Я працював два роки. Це були самі початки.
Коли вже минуло фактично 11 років від того моменту, як я залишив телебачення,
прийшов той час, коли мені говорять: «Може ти повернешся». Я сказав: “Я вже все
забув, вже все, час минув. Не треба”. В такому значенні “не треба”, що вже може хай
хтось інший спробує прийти, повчитися. Минає час, і я знову повертаюсь в Київ, на
католицьке телебачення. Я особисто свою кандидатуру не висував. Але так сталося.
Такі шляхи Господні. Вони незбагненні.
Чи не шкодуєте ви, що залишилися півтора роки тому? Чи зараз би зробили інший вибір?
Я, можливо, зробив би інший вибір і сказав би ні. Мабуть, ні. І, по-людськи, завжди
можна сказати, що ні. Тому що багато чого треба повторити, деяких речей навчитись з
нуля. І ця робота не є легкою. Натомість, намагаюся дивитися по-Божому, щоб був
кінцевий результат. Я розумію, що я не буду все життя директором католицького
телебачення. Це лише певні етапи, які треба буде пройти. Якби я не погодився, було б
інакше. Можливо, було б і спокійніше, і легше. Я полюбив працю в парафії. Мені дуже
подобалося там працювати і зараз подобалося б. Я любив це. А тут зовсім інша
специфіка. Тут складніше. Але водночас ця праця, вона приємна та дуже потрібна.
Вона як і затягує, так і втомлює. Але якщо знаєш, для чого ти це робиш, то все стає
зовсім інакше. Можливо, там, де я б потрапив, якби відмовився, було б не лише
набагато складніше, але і, мабуть, зрозумів би, що ні, це не те місце на даному
життєвому етапі. Тому можна не погодитися, а можна довіритись Богу і спробувати
пройти певний етап.
Ви гарно зауважили, що ви намагаєтесь дивитися по-Божому на це все. І тому я хочу торкнутися такої теми: «Влада і віра». Адже все одно, ви директор і у вас є якась певна популярність, медійність. І часто люди, які мають владу, мають певні амбіції, якісь цілі, які вони хочуть досягти, можуть загубитись на цій дорозі і жити не по Божому. Коли в них з’являється інша дорога, вони втрачають свій шлях. Чи було у вас таке, що ви гасили свої емоції та амбіції, щоб не зійти з цієї дороги Бога?
Я ставлюся позитивно, якщо у людини є амбіції. Тут ми говоримо про добру, здорову
амбіцію, про амбіцію розвитку. Про амбіцію, яка є рушійною силою в справах
євангелізації. Амбіція для розвитку – це, навпаки, щось дуже позитивне. Натомість,
коли ми говоримо про амбіцію «я найкращий, я там всім покажу як зараз треба жити»
чи «тільки я знаю, як найкраще», тоді це дійсно може зашкодити. Доброго духа, добру
амбіцію гасити не варто абсолютно, навпаки, потрібно розвиватися. Добре скерувати,
добре реалізувати вміння, таланти, знання. Кожна людина має свої амбіції, правда? І
завжди цей делікатний момент, щоб ці всі амбіції одної, другої, третьої людини
зійшлися в одному пункті для спільної цілі. Амбіції я не намагаюся загасити. Натомість,
коли приходить момент, що треба відпочити, я маю свої хобі, які допомагають мені
прискорити відпочинок, регенерацію фізичну, духовну, щоб не зійти з дороги.
Ви знаєте, як говорять: “Популярність псує людину”. Як на вашу думку, чи можна бути одночасно популярним, мати владу, гроші, зв’язки, і бути хорошою, вірною, божою дитиною?
Можна, можна. Якщо говоримо про мене, я не відчуваю себе таким мегапопулярним.
Мабуть, варто запитати більше таких людей, які насправді популярні: актори,
спортсмени. Вони є певними взірцями, можливо. Я, як священик, не відчуваю
свою популярність. Хоч іноді люди мені говорять: “Ми вас дивимося”. Мене і інших
отців та сестер, і тих, хто працює в католицькому телебаченні. Тоді звичайно рівень
популярності росте. Що з цим робити? Мабуть, просто жити своїм життям. Це
найкращий рецепт. Не забувати, ким ти є. А іноді просто треба брати під увагу, що не
завжди те, що будуть говорити люди – тобі відповідає. Є моменти, коли тільки я знаю,
мій Бог знає про те, що насправді відбулося, що я всередині переживаю. Я не
переживаю чи є популярність чи її немає. Це на мене не давить. Ні. Більше є
переживання, хвилювання, щоб все добре працювало, функціонувало, щоб все
вийшло, у інших щоб вийшло, і у мене щоб вийшло. Я волію, наприклад, дивитися на
світ таким чином, що треба вміти і вчитися тішитися, що у інших виходить. Але завжди
керівна посада не є легкою. І коли Бог дасть виразний знак, що це вже закінчення, я з
простим, звичайним, чистим серцем скажу «Амінь».
Як ви ставитесь до хейту? Навіть серед наших глядачів католицького телебачення, є люди, які пишуть багато неприємного. Як ви це сприймаєте? Чи ви близько його переживаєте? Чи ви були готові до цього, що так буде?
Звичайно, певні речі не відповідають дійсності. Хтось, можливо і написав неприємні
слова. Перше, чому пишуть? Чому саме так? І я до кінця цього не можу знати.
Скажімо, якщо я помилився в богослов’ї, наприклад, проповідуючи, сказав щось, що
не відповідає доктрині церкви, а людина зверне мені на це увагу, то тут це добре. Не
можна це назвати хейтом. Але якщо людина пише, щоб образити, облити брудом, то
треба йти далі. Прочитав, подумав. Це не відповідає дійсності, можна комусь іншому
показати, дати послухати твої слова чи телепередачу. Пам’ятаємо про Ісуса, навіть про Нього фарисеї говорили, що він в собі має біса.
Які у вас є мрії? Що такого ви хочете зробити перед тим, як покинути цей світ? Щось залишити після себе?
Тільки виключно завжди залишатися в Божій присутності. Те, що Бог через мене
залишив, то залишив і залишить. Я не планую входити в історію, як найпопулярніша
людина, яка щось зробила і зараз буде на устах усіх людей з покоління в покоління. Я
не та людина. Якщо Бог дасть, то це і залишиться Божим. Натомість я більше хочу
завжди залишатись в присутності Бога. Чи працюючи на телебаченні, чи коли залишу
свою діяльність тут. Раніше чи пізніше це станеться. Мрії і бажання? Щоб я ніколи не
сумнівався в тому, що Бог є завжди поруч. У мене ніколи цього не було, і маю надію,
що ніколи не буде. Це єдине, що я хочу залишити після себе і для себе.
Інтерв’юер – Олександра Фещенко
