КОМЕНТАР:Новий Вчитель Церкви, безсумнівно, рішуче засудив би сучасну, XXI-столітню версію цієї єресі.

Проголошення святого Джона Генрі Ньюмена Вчителем Церкви на Урочистість Всіх Святих було цілком доречним, хоча й не позбавленим певної іронії.
Спершу — добра новина
Ньюмен був одним із найтворчіших християнських мислителів XIX століття, шукачем істини, чия тривала подорож у пошуках обличчя Христа привела його від євангельського християнства через реформаторське, високоцерковне англіканство до католицизму. На цьому подекуди кам’янистому шляху Ньюмена і не розуміли, і обмовляли, і він не раз стикався з церковною бюрократією та ревнощами духовенства.
Проте саме випробування життя привели його до написання кількох із найважливіших богословських праць свого часу, що залишаються актуальними й через півтора століття. Серед них:
- «Apologia Pro Vita Sua» (поруч із «Сповіддю» св. Августина — одна з найвидатніших християнських автобіографій),
- «Ідея університету» (англ. The Idea of a University, книга, яку варто знати всім, хто працює у сфері католицької освіти),
- «Нарис до граматики згоди» (англ. An Essay in Aid of a Grammar of Assent, шедевр філософії та психології віри).
- «Парафіяльні та прості проповіді» (англ. Parochial and Plain Sermons, справжня гомілетична перлина)
- «Молитви, вірші та духовні розважання» (англ. Prayers, Verses, and Devotions, джерело глибокого духовного читання).
- «Нарис про розвиток християнського вчення» (англ. An Essay on the Development of Christian Doctrine)
Ця остання, блискуча праця пояснює, як вчення Церкви може органічно розвиватися зсередини традиції, не спотворюючи її і не заперечуючи об’явленої істини. Вона допомогла Ньюмену увійти до повної єдності з католицькою Церквою, а згодом — створила богословські передумови для вчення Другого Ватиканського Собору про Церкву, Боже Об’явлення, релігійну свободу, екуменізм та стосунки між Церквою і державою.
Критерії Ньюмена щодо розрізнення істинного розвитку вчення і помилкових розривів із традицією залишаються переконливою відповіддю тим, хто говорить про нібито «зміну парадигми» у Церкві після Собору.
Та попри те, що сьогодні Ньюмена визнають стовпом католицької ортодоксії, у його часи багато хто підозрював його у неблагонадійності — особливо ультрамонтаністи XIX століття, які схильні були перебільшувати значення та сферу дії папського непомильного вчення.
Ньюмен мав значно точніше богословське розуміння меж і змісту папської непомільності. Воно здобуло визнання на Першому Ватиканському Соборі, хоч і загострило його стосунки з англійським кардиналом Генрі Едвардом Меннінгом, одним із лідерів ультрамонтанізму. І все ж саме Ньюмен, у своєму «Листі до герцога Норфолка», дав найбільш переконливий захист соборового вчення про папство.
Ультрамонтаністську недовіру зрештою припинив Папа Лев XIII, коли призначив Ньюмена кардиналом — один із перших і символічних кроків одного з найважливіших понтифікатів епохи. Тому цілком vere dignum et iustum – гідне і справедливе – що новий Лев — XIV-й — проголосив Ньюмена Вчителем Церкви.
І все ж тут відчувається іронія
Бо сьогодні єдність Церкви знову підриває нове різновиддя ультрамонтанізму — не консервативне, як у XIX столітті, а прогресистсько-авторитарне. Воно поєднує ідеологічний прогресизм із жорстким стилем управління: будь-яка поважна, обґрунтована незгода з певними аспектами вчення чи практики Папи Франциска оголошується «ворожістю до магістерію». Саме таке безпідставне звинувачення лунало не раз упродовж останніх років.
Цей новий ультрамонтанізм, як і давній, звертається до папського авторитету не для миру, а для посилення слабких аргументів — інколи навіть жорстокими методами, які пригнічують богословський пошук і вносять розділення в Церкву.
Святий Джон Генрі Ньюмен, Учитель Церкви, глибоко страждав від старого ультрамонтанізму. І, без сумніву, він би дуже витончено — але рішуче — засудив його сучасне віддзеркалення.
Текст: https://www.ncregister.com/commentaries/weigel-newman-and-new-ultramontanism
Автор: Джордж Вайґель (George Weigel) — заслужений старший науковий співробітник і керівник кафедри Вільяма Е. Саймона з католицьких студій в Центрі етики та суспільної політики у Вашингтоні.




